24/02/2026
Ми звикли міряти час від 24 лютого, хоча насправді наша Війна за Незалежність триває вже 12-й рік – ще з перших днів окупації Криму. Це довгий шлях, на якому ми вчимося не просто виживати, а й не губити себе.
І саме культура для мене стала тим, що допомагає не розсипатися на цьому шляху. Коли реальність стає занадто важкою, саме в музиці, картинах, текстах чи кіно ми знову знаходимо свою ідентичність. Це наш спосіб прокричати цей біль, виплеснути протест і, зрештою, зрозуміти, ким ми є насправді.
Як матимете час, погортайте картки до посту – там про те, як ми звучимо і як нас бачить світ. До речі, а у вас є саме та пляшка ігристого десь на шафі чи в серванті, яка вип’ється у день перемоги? Бо у мене є. Вона чекає тієї самої миті. Але знаєте, про що я думаю останнім часом? А що, як відкрити її вже сьогодні ввечері? Бо це виглядає як життя, відкладене на після війни. Не чекайте особливого приводу, щоб відчути себе живими. Смажте м’ясо з сусідами, танцюйте на березі Київського моря, дозволяйте собі маленькі радості вже зараз. Це і є наша стійкість – не дати війні поставити наше життя на паузу.
Підтримуймо наших захисників і вже зараз формуймо те зріле суспільство, в яке вони захочуть повернутися.