22/09/2020
Психолог Віктор Франкл, потрапивши до концтабору, втративши все цінне, потерпаючи від голоду, холоду та жорстокості, щогодини очікуючи знищення, вважав життя вартим збереження. Франкл у книзі, про яку почав думати, не маючи жодних шансів вижити, цитує Ніцше: «Той, хто знає, навіщо жити, може витримати майже будь-яке як».
В.Франклу ніхто не обіцяв допомогти, він не був вакцинований від жодної із хвороб, якими кишів табір, у нього не було не лише маски, а й взуття взимку, щохвилини він спостерігав смерть не лише від холоду, голоду і хвороб, а й від відчаю, скорення долі … В.Франкл знайшов сенс вижити. Увесь той час він будував плани на мирне майбутнє, хоча й не знав, коли воно настане, проводив дослідження та працював над книгою… Результатом того став новий напрям психології …
****
Для тих, хто не знайомий із книгою «Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі», трохи цитат:
… У концентраційному таборі всі обставини складаються так, щоб в’язень втратив опору. Усі знайомі життєві цілі відкидаються. Єдине, що залишається, – це «остання людська свобода» – здатність «обирати власний підхід до існуючих обставин». … Ув’язнені були лише пересічними людьми, однак принаймні деякі з них, вирішивши стати «вартими своїх страждань», довели людську здатність піднятися над накресленою наперед долею.
Медики серед нас невдовзі дізналися: підручники брешуть! … ми не мали змоги чистити зуби, але, незважаючи на це й очевидний брак вітамінів, мали здоровіші ясна, ніж будь-коли раніше. Ми носили ту саму сорочку по півроку, поки вона не втрачала будь-яку подібність до одягу. Цілими днями ми не могли помитися, бодай частково, тому що замерзли водопровідні труби, і все ж рани та мозолі на наших брудних від роботи руках не гноїлися (якщо не були обмороженими). Або, наприклад, люди із чутливим сном, які раніше прокидалися від найменшого шереху в сусідній кімнаті, зараз лежали, притиснувшись до товариша, який голосно хропів у кількох сантиметрах від їхнього вуха, і спали доволі міцно попри шум.
Якщо б зараз нас запитали, чи мав рацію Достоєвський, який називав людину істотою, яка може пристосуватися до всього, ми б відповіли: «Так, людина може звикнути до всього, але не питайте нас як». … Думка про самогубство навідувала майже кожного, хоча б на нетривалий час. Вона виникала від безвиході, постійної загрози смерті, що тяжіла над нами щодня й щогодини, і численних смертей поруч із нами.… Я провів певний час у блоці для тифозних пацієнтів, які мали дуже високу температуру й часто марили, дехто перебував на межі смерті. Коли один із них помер, я без жодних емоцій спостерігав сцену, яка повторювалася знову й знову після кожної смерті. Один за одним в’язні підходили до все ще теплого тіла. Один хапав залишки брудної картоплі у мисці, інший вирішив, що дерев’яні черевики померлого були кращими за його власні, і перевзувся. Третій чоловік зробив те саме із курткою мерця. А інший тішився, заволодівши — лише уявіть собі! — пристойною мотузкою. … ми були виснажені постійним недоїданням. … Не було анi часу, анi бажання зважати на моральнi чи етичнi аспекти. Кожна людина керувалася лише однiею думкою: вижити заради родини, яка чекала вдома, i врятувати своiх друзiв. … Через явне недоїдання, що від нього потерпали в’язні, бажання поїсти стало основним примітивним інстинктом, навколо якого зосередилося духовне життя. … Коли щезли останні шари підшкірного жиру й ми уподібнилися до скелетів, обтягнутих шкірою й лахміттям, то помітили, що наші тіла починають пожирати себе. Організм почав перетравлювати власний протеїн, і м’язи зникли. Залишилося тіло, яке не мало сили опиратися. Один за одним помирали члени маленької комуни
нашого барака. Кожен із нас міг із точністю вирахувати, чия черга наступна й коли прийде власна смерть. …