Maryna Samburova coach ICF

02/12/2025

НАЗВИ СВОЄ ПЕКЛО БЕЗ ПРИКРАС
Навіяно співпрацею з клієнтом, який довго та «вмотивовано» пручався тому, щоб назвати речі своїми іменами.
Більшість людей не живуть у пеклі — вони… роблять там ремонт чи ребрендінг.
Вішають штори на решітки. Прикрашають антикварними витворами…
Називають самотність «свободою».
Насильство — «невідворотною кармою».
Приниження — «стосунками».
Виснаження — «втомою».
І доволі часто СПРАВЖНЄ ПЕКЛО — ЦЕ НЕ ТЕ, ЩО ТОБІ «РОБЛЯТЬ».
Це те, що ти робиш з тим, що роблять тобі...
Називаючи це любов’ю, терпінням, дисципліною, духовністю, сім’єю, боргом, порядністю тощо.
НАЗВАТИ СВОЄ ПЕКЛО — ЦЕ АКТ НАЙВИЩОЇ ДУХОВНОЇ МУЖНОСТІ.
Бо правда починає руйнувати стару реальність.
Однак, як я бачу - не кожен готовий стояти в її руїнах, щоб збудувати нову.
Але саме там (і тільки там – в правді) — починається життя.
Не світле, легке, повітряне, щасливе….
А СПРАВЖНЄ.
Якщо твоє серце відгукується, поки ти це читаєш — це не страх.
Це твоя душа нарешті чує себе, вперше за довгий час.
Мій вищезгаданий клієнт зміг, не одразу, але зміг, пишаюся ним. Він назвав собі правду, злякався її…Однак не втік, відважно пішов вглиб в моєму супроводі.
Я працюю з тими, хто більше не хоче виживати.
Я працюю з тими, хто готовий нарешті народитися — без ролей, без масок, без компромісів з собою.
І якщо ти відчуваєш поклик — він не випадковий.
Спитай себе: А я готовий «назвати» своє пекло?
#коучинг #психология #трансформация

02/11/2025

А Й ПРАВДА, КРИЛАТИМ ҐРУНТУ НЕ ТРЕБА. ЗЕМЛІ НЕМАЄ, ТО БУДЕ НЕБО.
Нещодавно один мій бізнес-клієнт зупинився посеред сесії, замовчав, замислився, потім тихо сказав: «Я зрозумів, в мене кульгає бізнес, бо я живу та працюю серед людей, поруч із якими постійно складаю крила».
Щоразу, коли він починав «злітати», хтось із близьких людей повертав його на землю;словами, поглядами, істериками, сарказмом, пасивною критикою. І він стискав плечі, зменшував масштаб, приземлювався, «щоб не дратувати», не злити, лишатись у відносинах.І так минуло багато років його життя.
Він звик жити «утримуючи себе в межах чужих дозволів».
Під кінець сесії у дорослого чоловіка в очах були сльози — не від болю, а від полегшення.
Він дозволив собі визнати:
«Я маю право бути поруч із тими, із ким я є собою, у власному розмірі».
І я вкотре замислилася: справжні попутники на твоєму шляху — це не ті, хто аплодує твоїм злетам, відмічає твої успіхи, посьорбуючи з тобою Johnnie Walker, співає з тобою караоке, святкує твої перемоги(а за спиною тихо тебе ненавидить).
Не ті, хто смакує з тобою смачні , але пусті «плюшки розкішного життя», а ТІ ХТО БАЧИТЬ ТВІЙ СПРАВЖНІЙ МАСШТАБ,хто вірить у твоє світло навіть тоді, коли ти сам у ньому сумніваєшся.
Не ті, хто готовий розділяти з тобою тріумфи, а ті, хто мовчки лишаються поруч, коли твої крила слабкі— без заздрості, контролю, без страху, без критики.
Бо поруч із одними людьми ти ніби стаєш маленьким.
А поруч із іншими — починаєш дихати на повні груди.
І твоє тіло усе знає першим: поруч із ким втома і безнадія, а поруч із ким — сила та бажання летіти за обрій.
Будь поруч із тими, з ким розпускаються твої крила, із ким не потрібно доводити, пояснювати, служити, із ким життя — безмежний простір, а не нестерпна обмеженість та кастрування себе у форматі, де колись ти став зручним для інших!
Іноді найвищий акт любові до себе — вийти з тих комунікацій, де комусь твої крила незручні, недоречні, зайві.
ТВОЇ КРИЛА — ЦЕ НЕ РОЗКІШ. ЦЕ ТВІЙ СПОСІБ БУТИ ЖИВИМ.
А я супроводжую людей туди, де людина не просто «вчиться літати», а згадує, що ніколи і не переставала це вміти.

31/10/2025

ТАМ, ДЕ ЗАСТРЯГЛИ МИ — ЗАСТРЯГАЮТЬ І НАШІ ДІТИ
Нещодавно до мене на сесію прийшла жінка. Сильна, красива, розумна.
Розповідаючи про запиит з болем у голосі вона сказала: «Я дивлюсь на свого сина — і мені страшно. Його життя починає нагадувати моє. Таке саме надболісне розлучення, як у мене, те саме відчуття самотності, ті самі дивні збіги в обставинах, навіть ситуації з людьми, подібні до моїх. Наче хтось скопіював мій сценарій і запустив його в іншому тілі…»
Її очі були повні смутку та тривоги.
Вона добре пам’ятала, як дорого їй обійшлося її життя — зі спробами врятувати інших, замість себе, з тягарем відповідальності, яку вона несла замість цих інших, і з болем, який так і не дозволила собі відчути та прожити на повну.
І ось — її син стоїть на тому самому роздоріжжі. І повторює її шлях, тільки по-своєму.
Ми часто думаємо, що діти вчяться жити на наших порадах і настановах.
Ні. Вони «вчяться» на наших проривах, тих – де ми змогли вирватися зі сценарію, з матриці, з «задзеркалля».
А там, де ми не усвідомили, не прожили, не пробачили, не відпустили— енергія зупиняється.
І дитина без власної волі підхоплює цю пекельну естафету: «Мамо, якщо ти не змогла завершити — я маю це зробити».
Повторюся: це абсолютно «програмна історія», більшість людей її не бачить і не усвідомлює, чому в їх житті відбуваються ті чи інші факапи раз за разом: руйнуються стосунки, приходять хвороби, зраджують партнери, безгрошів´я, відчуття страху та безнадії (часом навіть при повній відсутності підстав) тощо.
Прожити і завершити такі сценарії - не завдання наших дітей.
ЦЕ НАШЕ КЛЮЧОВЕ ЗАВДАННЯ!
Бо коли ми не очищуємо свої «історії» — вони переходять далі, як енергетичний борг.⬇️⬇️⬇️

27/10/2025

У ЯМУ ЧАСТО ПОТРАПЛЯЮТЬ ТІ, ХТО РИВ ЇЇ САМЕ ТОБІ..ЗА ЩО І НЕНАВИДЯТЬ ТЕБЕ НАЙБІЛЬШЕ..ЧИ ПОМІЧАЛИ ВИ ТАКЕ?
В клієнтській співпраці я бачу, що зазвичай у людини настає момент, коли вона раптово починає бачити світ без ілюзій (і «розбачити» це вже нуль шансів)
І тоді людина розуміє: її ненавидять не через те, яка вона.
Це історія виключно про біль іншого, що потужно камуфлюється, однак шукає, як йому вийти назовні, куди вдарити, бо всередині вже немає йому місця.
І це не твої вади його провокують, цей біль належить виключно тим, хто роками мовчки заздрив твоїй сміливості, твоїй силі, твоїм рішенням, твоїй свободі — вони й були тими, хто всередині себе весь час «копав під тебе».
Їм здається, що вони контролюють хід подій, але Всесвіт завжди досконалий у своїй математиці — яма, вирита з ненависті, не має дна лише для того, хто її копав.
А світло не має потреби пояснювати темряві, чому воно світить.
Бо ти не не той, кого можна зламати.
Ти — той, хто вже вийшов з пастки «бути зручною людиною, неконфілтною, мудрою, лояльною»,
Ти стоїш рівно навіть тоді, коли земля під ногами — суцільні криваві спогади.
А люди, які ненавидять тебе — насправді караються власною тінню.
Їхня ненависть — доказ твого світла.
Ти нагадуєш їм, ким вони могли б бути, але не наважилися стати.
І якщо однієї миті ти усвідомив, що опинився у полі чужої агресії, тиску чи маніпуляцій — знай, це не ознака слабкості!
Це «запрошення» вийти з гри, в якій твоє світло надто яскраве для чужої темряви.
Так!
А я працюю з людьми, які вже готові перетворити біль у силу, хаос — у ясність, а втому — у гідність.
Пиши мені, якщо відчуваєш, що час настав.
Ми з тобою приберемо зайвий шум, і ти повернеш свій внутрішній спокій, ясність і гідність.
Я точно знаю способи вибратися навіть із ями:
- бо я знаю, що з дна часом небо видно краще, ніж з будь-якої вершини;
- бо я навчилась не проклинати тих, хто копав, а дякувати — за шанс народитись заново;
-бо без досвіду болю ніколи не виростає мудрість; її, нажаль, ніяк не купиш.

19/09/2025

Я щоразу вдивляюся в його небесні очі й бачу цілий всесвіт: там і дитяча безпосередність та наївність, і бездонна глибина, і дивовижна мудрість, яка приходить, нажаль, здебільшого через біль.
Він прожив уже стільки викликів, що зовсім не личить його юному віку, як, наразі, багато наших маленьких (і «великих») земляків.
Незважаючи на це у ньому є яскраве світло, яке ніщо і ніколи не може згасити (я щомиті насторожі)!
Так, синку, ми йдемо непростим шляхом. Є моменти, коли темрява намагається закрити нам обрій, коли доводиться триматися лише за одне —нашу з вами любов.
І саме ця любов робить нас сильними. Я знаю: там, де багато хто втратив би віру, ми залишаємося разом, і це наше найбільша сила.
Климчику, ти — мій син, але водночас мій мудрий учитель! Коли я втомлююсь, ти поглядом ніби кажеш мені: «Мамо, ми впораємось. Ми ще збудуємо наш дім радості».
І тоді я знову знаходжу сили вставати, йти, боротися.
Котику-муркотику, я щиро благаю Бога, щоб у твоєму житті завжди вистачало світла! Щоб твої мрії вели тебе туди, де ти будеш по-тихому щасливим! Щоб любов, яка зараз тримає нас усіх, завжди була твоїм внутрішнім компасом! Щоб поруч були такі ж світлячки, як ти сам!
Ти — моє серце, моя гордість і моя надія!
З Днем народження, синку!
Ти і Соня —ті сенси, заради яких варто долати все. І я точно вистою, щоб ви могли йти вперед♥️

05/09/2025

А навіщо оце от усе? – питання, яке задає кожен з моїх клієнтів та приходить до мене, як до експерта «допомагаючої науки» з бажанням принаймні спробувати знайти на нього відповіді…
У багатьох людей настає момент: «за що?» або «навіщо?»
У когось — раніше. У когось — пізніше.
Хтось втрачає здоров’я, майно і сенс існування — і саме це часом стає початком духовного шляху.
Хтось хизується золотими годинниками… але теж «приходить» (а частіше «ввалюється») до цього питання.
Багатство не завжди рятує.
Бідність не завжди губить.
Сімейний та соціальний статуси іноді допомагають, а іноді ні
Рівень розвитку іноді вирішує… а іноді ні.
Навіть ті, хто живе на вічному «позитиві і дзені» , у глибині душі стикаються з цим «навіщо, курва!?»
Спостерігаю навіть у людей в ситій бабусі-Європі:
- скарги на те, що трава колись була зеленішою;
- кава в Барселоні вже «не та»;
- Новий BMW вже не той ретро-роздовбайка-E34, від якого перло без зупину 20 років тому;
статусний партнер/гламурна мавка – і те не радують більше пари годин, і «виконавши призначення» йдуть за обрій; час шукати нового…
- навчання вже не штирить;
- подорожі задовбали…
Про що це мені:
Стохастичність життя: життя непередбачуване.
Наш розум це ненавидить, бо він хоче контролю та передбачуваності:
«Щоб було надійно та безпечно; щоб як я сказав, так і сталося!»
А ось х** вам, каже Всесвіт)
Тим паче зараз в нашому дикому, шалено швидкому, непередбачуваному світі такого немає.
Всесвіт постійно змінюється. Він нестабільний, не відповідає нашим очікуванням і ніколи не буде відповідати.
Саме це колись казав Будда.
Він назвав це «дуккха» - те, з чим складно примиритися, і страждання від того, що ми не можемо прийняти життя таким, яким воно є.
Вміння приймати реальність саме такою, якою вона є насправді принаймні дає людині шанс відчувати задоволення від життя, яким складним би воно не було насправді.
Цей gap між «реальна реальність» (те, як є) та наша «психічна реальність» (те, як ми бачимо) і «допомагає» нам жити життя у нескінчених стражданнях.
«ТАК ДЛЯ ЧОГО ЦЕ ВСЕ?»
Комусь вистачає життя, щоб знайти відповіді.
Комусь, нажаль, ні.
Щиро сподіваюся, ти – серед перших.

05/06/2025

Пост навіяно клієнтським кейсом, де з топ-менеджером складного технологічного бізнесу ми майже рік працювали над «усвідомленням бажань» та «викарбовуванням життєвих цінностей»)) Спочатку складно та болісно, знімаючи шар за шаром неправду, яка за 50 років приросла до людини, як друга шкіра, а останній місяць в тотальному прийнятті та кайфі. …
Розпочинали, як зазвичай «за здоров’я»: хочу прориву в бізнесі)))
Закінчили «за упокій»: як я міг не розуміти очевидного та простого).
Прорив таки відбувся, а бонусом до нього наліпилися: сон, спокій, відновлення збитої життєвої навігації, позбуття купи сміття з життя.

Жодна нагорода не гріє душу довго.
Жодна норкова шуба не гріє душу довго.
Жоден Aston Martin DBX не гріє душу довго.
Тисячі найбагатших людей планети глибоко нещасні. І кожен нещасний по-своєму.
Так, може, справа не в грошах? Не в статусах? Не в перемогах?
Як би ми не пручалися, але ми- великий людський мурашник.
І усе просто: душу можуть зігріти лише чисті людські відносини, інша душа.
Жива. Справжня. Присутня.
Не та, що кидатиме пафосні слова чи вражатиме статусами або досягненнями.
А та, що просто чує, просто витримує паузи, просто мовчки є поруч.
Якщо тобі пощастило зустріти таку людину — уважну, здатну щось не помічати, промовчати, відчути тебе без слів, просто лишитися поруч — навіть на відстані,
прийми це як дар.
Бережи. Цінуй. Плекай цей зв’язок як святиню.
Ми живемо в час, коли зв’язки стали крихкими, справжність — рідкісною, а присутність (навіть з самим собою) — великою розкішшю.
У світі інстаграму, гучних образів і глянцевої ілюзії вибору, тотальної суєти- ми втрачаємо здатність бачити тих, хто дійсно важливий та цінний.
Не гучниий. Не яскравий. Але справжній. Тих, чия невидима присутність є джерелом сили.
Тих, завдяки кому ти встаєш з колін. І йдеш далі.
БЕРЕЖИ ТИХ, ХТО ЗІГРІВАЄ ТЕБЕ МОВЧАЗНОЮ ПРИСУТНІСТЮ ТА НАДАЄ СИЛ ТА НАТХНЕННЯ ЙТИ ДАЛІ ПОПРИ ВСЕ!
Традиційно- запрошую в цікаву подорож до себе!
Welcome ♥️

25/05/2025

НЕ ВСІ — ТВОЇ ЛЮДИ
і це не про жорсткість. Це — про турботу про себе.
Є люди, поруч з якими тобі стає спокійно. Тихо. Тепло. Широко.
Ти мовчиш — і тебе чують.
Ти втомлений — і тебе накривають ковдрою.
Ти справжній — і тобі безпечно.
Це — «твої».
Їх дужжже небагато. Але достатньо, щоб жити з відкритим серцем.
А є ті, поруч з якими…
Ти щоразу трохи стискаєшся. Підлаштовуєшся. Виправдовуєшся.
І навіть не одразу помічаєш, як крапля за краплею втрачаєш себе.
Одна з ознак духовної зрілості — це коли ти починаєш розрізняти:
• Людей, з якими тобі добре.
• Людей, з якими — тільки дозовано, обережно, на безпечній відстані і розуміючи «куди та навіщо нам треба дістатися разом».
• І тих, поруч з якими душа стискається до розміру ґудзика. І з якими — «ні за яких обставин».
Це не про гординю, не про образу. Не про злість. Не про его.
Це про те, що твоє життя — священне.
І далеко не кожен має право до нього торкатися.
Ніхто не повинен «заслужувати» увагу інших. Навпаки — ти маєш навчитися берегти себе від цих «інших», як бережуть щось по-справжньому цінне.
Часом любов — це вчасно піти.
Часом сила — це припинити терпіти.
А справжня зрілість — це сказати: «Це не для мене. Я не можу бути поруч, це мені шкодить».
Навчання цьому - це довгий шлях.
Не всім дано пройти його з м’якістю та в комфорті. Але в тобі — є ця сила, ця ніжність. Я знаю.
І ти розумієш, про що написано вище.
І якщо зараз тобі боляче, бо ти ще поруч з тими, з ким душі важко — це не кінець.
Це початок.

09/05/2025

ХТО ГОВОРИТЬ У ТВОЇЙ ГОЛОВІ?
А чи не помічали ви, що 90 % наших думок впродовж кожного дня - це безкорисна беззмістовна каша із усього підряд, ментальний шум?
Безсистемне булькотіння спогадів, страхів, проєкцій, тривог, чужих голосів, сорому, пересторог, оціночних суджень, сумнівів, очікувань..
Ми думаємо, що ми це обираємо думати)
А може це відбувається автоматично, без нашого вибору?
Ми беззупинно відтворюємо у думках: те, що нам казали в дитинстві батьки; те, що почули в школі, від партнерів, те чим нас годує світ; те, що «треба казати, щоб здаватися розумнішим, гарнішим, статуснішим»….
МИ НАЗИВАЄМО ЦЕ «Я ДУМАЮ». АЛЕ ЦЕ — НЕ ТИ!
І поки в голові невблаганно вариться ця каша — ми не живемо, а існуємо в режимі виживання, день за днем, коло за колом.
Зупинись.
Вдихни.
Відчуй: чи справді ця внутрішня ментальна болтанка веде тебе туди, куди ти прагнеш?
Чи те життя, якого ти хочеш — про це-от-усе?
Про змагання, гонитву, шум, постійне «треба», «маю», «а що, якщо», «а раптом?»…
Про нескінченне внутрішнє болото, яке ти вже звик називати «реальністю?»
Тиша всередині - це не просто про внутрішній спокій.
Тиша всередині - це, передусім, двері у правду.
У твою справжню мрію.
У твій вищий шлях.
Бо тільки в тиші ти почуєш не звуки зовнішнього хаосу, а істину, свою власну істину!
Істину, яка так давно чекає, щоб ти наважився її побачити і почути.
Але, в тебе є 20 дуже важливих телеграм-каналів з дуже важливими новинами, цікаве життя незнайомих людей в інстаграм, десятки «яскравих та змістовних» розмов з колегами за філіжанкою кави та цигарочкою….І так – щодня((
А якщо припустити, що позбувшись цього, ти набудеш щось справді дорогоцінне?
А якщо припустити, що справжній ти — зовсім інший, і тобі нафіг не потрібне оце усе інфо-сміття?
А якщо припустити , що справжнє життя — зовсім поруч?
Але щоб його розпочати, треба зупинити цей щоденний процес варіння ментальної каші.
І заплющивши очі, подивитися собі в очі. По-справжньому.
Я дуже кайфую, коли бачу свою корисність у супроводженні людей до самих себе. По-справжньому.
Wellcome🤝

08/05/2025

Мені захотілося підняти цю тему, бо занадто часто в роботі з людьми я бачу одне й те саме: сильні, розумні, глибокі люди знецінюють себе лише тому, що не отримали «результат тут і зараз», ніби-то «чому я так довго і нудно йду до мети», в той час як мережами бродять 1000чі історій про «Зміни мислення за тиждень», «Почни нарешті заробляти 10000$», «Переїдь до Європи/Америки/Балі ..і нарешті заживеш райським життям» тощо..
Людям здається, що з ними щось не так, що вони «запізнились», «невдахи», «мають погану карму» або «недостатньо старались»…що ж я роками роблю-роблю-роблю, коли он той 22річний блогер каже, що він вже біткоїновий олігарх…
Я допомагаю людям усвідомити, що зараз навколо нас тучі неправди.
Навколо нас нав’язана ілюзія швидкого успіху у світі, що живе на швидкості, а не на глибині.
Я пишу цей пост, бо хочу повернути повагу до процесу досягнення. До шляху. До справжнього становлення. Бо тільки там народжується те, що не здує перший вітер.
У час, коли всі хочуть «швидко і відразу», я пропоную глибину, яка «змінює» вас на рівні суті.
А справжня трансформація не терпить поспіху — вона вимагає внутрішньої зрілості, сили, сміливості, вміння тримати фокус уваги на головному, спроможності залишатися в процесі, не зважаючи ні на що.
Я працюю з тими, хто дозрів не просто до результату, а до істини про себе.
Welcome 🤝

Coaching, psychology, business consulting