16/07/2025
🕯Пам’яті побратима: муніципал Віталій Полонніков,
29.11.1992-16.07.2024. Кавалер ордену «За мужність» ІІІ і ІІ ступенів (посмертно)
«Війна – це не статистика, ВІЙНА – ЦЕ ІМЕНА»
Віталій (позивний – Гаврік) із тих людей, чиє ім’я вимовляють з гордістю і повагою. Він – моральний авторитет для багатьох. Мудрий командир, хороший батько, люблячий чоловік, надійний товариш, відданий побратим, справедливий керівник, справжній лідер і людина з принципами, що не згиналися під тиском часу чи обставин. Гідний і сильний, мужній і відважний. Був. Бо загинув, виконуючи чергове бойове завдання. росія забрала його життя, але ніщо і ніколи не зітре нашу пам'ять про Героя, колегу, друга.
Сьогодні ми навіть не намагаємося «втиснути» у цей матеріал усіх його заслуг: як на полі бою, так і в трудовому та громадському житті. Ми хочемо привідкрити завісу і показати Віталія таким, яким його знали найрідніші і найближчі. Це важкий текст. Але він не про смерть. Він – про життя: чесне, яскраве, достойне.
Віталій народився у Києві 29 листопада 1992 року. З 2019-го працював у «Муніципальній охороні»: розпочинав командиром другого відділу, згодом став начальником департаменту фізичної та технічної охорони об’єктів комунальної організації.
Коли створювали “Муніципальну охорону”, кістяк якої склали представники ветеранського руху, мало хто вірив в успіх цієї справи. А Віталій тішився, що колектив міцнів, бо об’єднував людей дії, справи і честі.
Майдан став переломною подією у житті Віталія. У 2014 році він був у самісінькому центрі подій: спочатку у «Самообороні Майдану», а потім – у «Правому секторі». Там він став командиром групи Добровольчого українського корпусу і вже у квітні 2014 року добровольцем поїхав на передову.
🤝“У бою він був справедливий і чіткий. Як товариш – завжди готовий допомогти. У житті - людина, якій можна довірити спину”, – згадує побратим Денис Остролуцький.
Відтоді війна не полишала його, лише змінювала масштаби, фронти, географію. Але не суть. У 2022 році, в перший день повномасштабного вторгнення, він знову мобілізувався.
💬«Його слово мало вагу, а рішення – результат. Був лідером, який не боявся брати на себе відповідальність. Тоді дав нам вибір – або ідемо разом, або розходимося. І всі пішли за ним. Під його керівництвом працювали на Київщині, на Харківщині та Донеччині - на найгарячіших напрямках, де потрібна була максимальна зосередженість, витримка і холодна відвага», – згадує ті події побратим Владислав Оберемчук.
У перші дні великої війни, коли все буквально змітали з полиць, він за один день зумів дістати бронежилети, каски, тепловізори – усе, що потрібно, аби їхній підрозділ мав захист і міг діяти впевнено. Його командування – це не лише про чіткі накази й бойові задачі. Це – про людину, яка думала передусім про своїх бійців.
Про втрати говорив мало, але не приховував біль. Побратими розповідають, як важко він переживав загибель кожного, хто був пліч-о-пліч. Для нього це були не просто бійці – це були люди, які довірилися йому, бо для нього війна – це не статистика, ВІЙНА – ЦЕ ІМЕНА.
У березні 2022 року його група зупинила танкову колону противника і ліквідувала командира російського полку. Саме за цю операцію Віталій отримав орден «За мужність» III ступеня. А вже після загибелі, у серпні 2024 року, за всі успішно виконані бойові завдання – орден «За мужність» II ступеня (посмертно). Служив у 112‑й та 119‑й бригадах територіальної оборони, а згодом — у 47‑й окремій механізованій бригаді «Маґура».
Друзі пригадують, що він не любив говорити про себе, не любив фотографуватися, але якщо вже таке траплялося, то для побратимів це було справжньою честю. У нього була особлива харизма – не показна і не пафосна, Його не боялися – йому вірили і довіряли. Його поважали за те, як він тримався, як працював, як жив…
Поза службою Віталій – щира, добра, трохи іронічна людина. Часто повторював: «Головне – не очкувати». І не очкував. Був ризиковим, але ніколи не кидався безглуздо в небезпеку. Знав міру, вмів оцінити ситуацію, не підставляв своїх, приймав рішення.
Віталій загинув 16 липня 2024 року: йому – 31, донечці – неповних 4...
Найбільшою слабкістю і водночас найбільшою силою Віталія була його сім’я. Попри величезний бойовий досвід, його серце завжди було вдома. У короткі хвилини відпочинку завжди згадував про дружину Наталію і пишався донькою Даринкою.
👨👩👧👦«Мій коханий чоловік Віталій був найсвітлішою, доброю людиною. Людиною, яка любила життя. Він завжди знав, що і коли сказати, як підтримати, коли змовчати. Ніколи не обіцяв, але завжди все виконував. Завжди отримував задоволення від того, що робив: від своєї роботи, від дрібних речей, за які брався і обов’язково доводив до кінця. Віталік не сприймав чогось гучного чи бомбезного, завжди радів від простих речей. Мав неймовірне почуття гумору.», - згадує дружина Наталія.
Друзі кажуть, що він дуже шкодував, що через війну пропускає дитинство донечки і не бачить, як вона росте. А Наталія лише підтвердила ці слова:
💛«Він безмежно любив нас із донькою. Просто обожнював наші сімейні дні та вечори, такі теплі і світлі, коли ми говорили про все на світі. Обожнював проводити час з донькою, навчати її нових речей, виїжджати до води і вчити її ловити рибу. Він любив до пізньою ночі розмовляти зі мною, будувати плани на майбутнє та обговорювати всякі дрібниці. Найкращий в усьому. Віталій –чоловік, який назавжди залишиться у моєму серці».
Віталій – той, хто створював порядок з хаосу. Хто ризикував, але ніколи не чинив бездумно. Хто мав принципи, які не переступав. Хто не зраджував себе, сім’ю, Батьківщину. Він не просто брав участь у бойових діях, він був воїном світла, що ніс із собою справедливість і гідність. Його посмішка, його завзятість, його рішучість – це те, що залишиться з нами назавжди. Бо герої не вмирають. Вони стають частиною нашої пам’яті і нашого шляху до Перемоги.
Слава Герою. Назавжди в строю. 🫡🇺🇦
⬇️⬇️⬇️
➡️Підписуйтесь та слідкуйте за нами у соцмережах:
Ми у telegram - https://t.me/Kyiv_munohorona
Ми у instagram - https://www.instagram.com/kyiv.munohorona/
Ми у youtube - https://www.youtube.com/