17/02/2026
Сьогодні четвертий день мого відпочинку.
Картинка красива. Сонце. Море. Люди сміються, радіють, планують вечері, фоткаються на фоні пальм.
Я теж усміхаюся. Але якщо чесно - в душі важко.
Важко переключитися з тієї реальності, в якій ми живемо.
Переписуюся з сином. Він у мене «там». Він прикордонник. І кожне його коротке повідомлення для мене, це видих і водночас новий клубок переживань.
Поруч проходять ро🐽іяни, ніби нічого не сталося. Я навіть не хочу дивитися в їхній бік. І цей пост не про політику. Він про відчуття. Про те, як сильно хочеться миру. Справедливості. Правди.
Сьогодні до мене підійшла жінка і запитала:
- Ви звідки?
- Львів.
- А ви по-російськи не говорите?
Я відповіла, що принципово не говорю.
І вона каже:
- Чотири роки в!!!!йна… коли вже дві влади між собою розберуться?
Я сказала їй просто:
«Якщо до вас у город залізла свиня, забрала пів поля і сказала, що забере ще більше, ви б що сказали? Ми цій свині кажемо одне - пішли нах*й».
Мене вразило інше. Вони вже не говорять «сво». Вони почали говорити «війна».
Я обіцяла вам розповідати більше про себе, про те, що допомогло мені рости, про мій шлях. І я розкажу. Але сьогодні пазл не складається в красиву історію. Бо навколо тепло, а в серці - тривога за дім.
Скажіть, ті, хто виїжджав відпочивати, як ви переключалися?
Як дозволяли собі радіти, коли частина серця залишається вдома?
Поділіться. Мені важливо почути вас.